Письменник, який постійно перебуває в діалозі зі світовою літературою
Образ Лесі Українки (та його реінкарнація) в творчості Михайла Блехмана.
У своїй творчості Михайло Блехман постійно перебуває в діалозі зі світовою літературою, він любить інтригувати читача різного роду алюзіями, що відсилають до творів чи персонажів, чи навіть авторів цих творів, яких письменник любить і котрі слугують йому джерелом натхнення нарівні з сюжетами, які черпає з реального життя. Мені вже доводилося про це писати у відгуку на його книгу оповідань «Час збирати метафори», тому не буду повторюватися.
Недавно я прочитав нове оповідання цього вигадливого автора, інколи хочеться назвати його ілюзіоністом, зрозуміло, у найліпшому розумінні цього слова. Оповідання називається «Вона».
За сюжетом дія відбувається у кав’ярні. Усі столики зайняті, лише за одним, за яким частуються кавою двоє добродіїв, знаходиться вільне місце. До них і підсідає пані. Одне одному вони не відрекомендовуються, а поводяться так, як люди, котрих не потрібно знайомити. Одразу ж зав’язується розмова і, не дивно, що мова заходить про літературу. Інтрига в тому, що всі троє – письменники, і всі інкогніто. Автор її називає Вона, а двох її співрозмовників – Перший і, відповідно, Інший. І говорять вони про свої твори, лише це може допомогти читачеві ідентифікувати їх. Мені це вдалося лише на третину.
За певними ознаками я здогадався, що Вона – це Леся Українка. На Першого спочатку подумав, що це Оскар Вайльд, однак потім мене збили з пантелику його слова, що правди нема на землі, але нема її і вище. І я вирішив, що це Пушкін, який відсилає нас до маленької трагедії «Моцарт і Сальєрі». Щодо Іншого, то я прийняв його за Гоголя, дезорієнтувавшись епізодом, у якому птах долітає до середини річки і повертається назад. А ключовими були слова «друге небо». Це я вже пізніше довідався від автора.
«Друге небо» – так називається оповідання Кортасара (і це найулюбленіший твір Михайла Блехмана, не тільки з усього доробку видатного аргентинця, а з усієї світової прози; цей твір надихнув його на останній за часом роман). Отже, Інший – це Хуліо Кортасар. А Перший – таки Вайльд. А Оскар Вайльда Блехман ушановує з іще більшим пієтетом, називаючи учителем «ще з університетських часів». А позаяк ці його улюбленці мирно співіснують у його голові (чи серці), то йому й закортіло звести їх за одним столом. Однак центральною фігурою за цим столом є Вона – Леся Українка. «Стосовно Лесі – скільки б я про неї не писав, усе мало буде, – зізнається пан Михайло. – Вона для мене – з Неба. З Другого Неба».
З Лесею Українкою, принаймні з думкою про неї, Михайло Блехман дійсно не розлучається. Надіславши мені свою дилогію романів «Відображення» і «Римські цифри» (до речі обидва ці романи увійшли до книги «Час. Кохання. Життя», що побачила світ нинішнього (2018) року у видавництві «Український пріоритет»), автор попросив звернути увагу на одного з другорядних персонажів роману «Римські цифри» – вчительку української мови і літератури Ларису Петрівну Косаченко із села Верхнього, куди головних героїв роману, Клару і Самуїла з малим Михайликом, спровадили відпрацьовувати за направленням після інституту.
Але мою увагу більше захопив перший роман, а, оскільки, читав я їх один за одним, то в другому за сюжетом ще встигав стежити, а деталі вже губив. Тому, коли дійшов до ХІV розділу, в якому вперше з’являється згадувана вчителька, то, як тепер кажуть, тупо не зауважив прямого натяку на Лесю Українку: Лариса Петрівна Косач(енко). Це вже й не натяк, це буквальна вказівка. До речі, епіграфом до цього розділу Блехман взяв рядки Лесі Українки «Де захочете, там буде…».
Ясна річ, вчителька з провінції (дія роману, здається, відбувається в 1954-1956 рр.) не Леся Українка, а тільки її своєрідна реінкарнація. Аби щодо цього в читачів не виникало жодних сумнівів, автор дає знати, матір учительки (вона теж працювала вчителем української мови та літератури, а зараз – завідувач бібліотеки) звати Ольга Петрівна. Гадаю, не потрібно нагадувати, що саме так за паспортом величали письменницю Олену Пчілку, матір Лесі Українки.
З Ларисою Петрівною Клара та Самуїл ведуть інтелектуальні розмови, діляться своїми враженнями від літератури, в якій однаково кохаються. Лариса Петрівна вдячний, проте й надзвичайно вимогливий поціновувач: «Книга – як шахова партія: кожна чимось схожа на інші, але в головному – унікальна. Ті, які не унікальні, я літературою не вважаю», – каже вона. А в іншому місці ще жорсткіше формулює свою позицію: «Читати не-літературу – все одно, що купувати папір на вагу». Коли Клара запитала, чи є щось нечитане нею в українській літературі, вчителька сумно посміхнулася: «Такого багато… І воно десь є… Але де?..» – «Гадаєте, десь усе-таки є?» – «Знаю точно, – кивнула Лариса Петрівна. – Хоча, може, краще було б не знати?»
Події в романі відбуваються приблизно у 1954-1956 рр. Сталін уже помер, але до Хрущовської відлиги ще далеко. Тому так завуальовано говорить учителька про те, що пізніше отримало назву «розстріляне відродження».
Письменників розстрілювали, ув’язнювали, їхні книги вилучали з бібліотек… Лариса Петрівна була не просто свідком цих подій, ба більше – недобровільним учасником. Колишня учениця нагадує їй: «Ми замальовували портрети в книжках. Пам’ятаєте, Ларисо Петрівно? Ви нам казали, кого замальовувати». – «Це не Лариса Петрівна казала і не Ольга Петрівна, – уточнила Клара. Вони вам просто передавали те, що їм там, – вона показала угору, наполегливо “рекомендували”». Лариса Петрівна похитала головою: «На небі такого не придумають. Це тільки на землі можна вигадати на нашу душу і нашу голову…»
У Станіслава Рассадіна, котрий запустив в обіг термін «шістдесятники», є книжка під назвою «Самогубці», у ній він досліджує творчість тих письменників, які не були репресовані, а свідомо пішли на співпрацю з тоталітарним режимом і поставили свій талант йому на службу.
Таким чином ці письменники зберегли собі життя, однак Рассадін вважає їх самогубцями. Про щось подібне говорить і Лариса Петрівна: «Сумніви – це набуток живих. І сварки, незгоди, пух та пір’я – це щастя тих же живих. А чавун, недоторканість – царина мертвих… Я гадаю, нехай мертві самі один одного ховають і не чіпають живих. Так, саме ховають. Нехай їх, мертвих, такі ж мерці відливають з чавуну, нехай на белебені ставлять у вигляді бюстів та інших частин тіла. Нехай до них несуть мертві квіти. А ми з вами і наші улюблені люди, в тому числі і наші улюблені письменники, – вони ж то живі».
Маємо ремінісценцію, яка відсилає нас до Євангелії, до слів Ісуса Христа. Учителька продовжує розмірковувати: «Знаєте, окрім фізичної розправи, найнадійніший спосіб убити – це «увічнити» когось в якомусь чавуні чи інших аналогічних матеріалах. Тобто – забути».
Щира правда. У цьому ми тепер пересвідчуємося. Живі М. Зеров, Є. Плужник, В. Підмогильний, багато інших, знищених у розквіті сил письменників… Вони повернулися, вони з нами. А щодо бронзи, то в ній не тільки антигерої помирають.
Сьогодні намагаються забути Тараса Шевченка, тиражуючи його пам’ятники. Людям легше відкупитися пам’ятником, аніж читати і зачитуватися творами. А живий Шевченко лише у своїх творах. Мені здається, це настільки очевидно, що не потребує доказів. Тим паче, що мова йде про літературу.
«Я, дорогі мої, викладаю не алгебру, а гармонію. У нас більше цінується думка, ніж доказ… У всякому разі, в ідеалі має бути так», – казала Лариса Петрівна.
Зрозуміло, до ідеалу нам ще дуже й дуже далеко. І якщо щось і наближає нас до нього, то це – література. Михайло Блехман надзвичайно відданий літературі. Він трішки маг, трішки містифікатор, але його гра це не забавка, а радше церемонія, котра дозволяє оприявнити суть.
Любов Блехмана до Лесі Українки жива і постійно шукає нових втілень і реалізації. Роман «Римські цифри» – тільки один із прикладів цієї гри, мета якої не ошукати читача, а зачарувати.
Щоб розгледіти риси Лесі Українки в образі сільської вчительки української мови та літератури, потрібно любити літературу так, як її любить Блехман, як любить Лариса Петрівна з його роману, як любила Леся Українка, котра надихає письменника і продовжує жити завдяки перевтіленням і реінкарнаціям у його творах. До речі, завершується епіграфом (є у Блехмана така традиція ставити мотто наприкінці твору) із Лесі Українки, епіграфом із Кортасара роман розпочинався. Гра триває.
